Я не туди стріляв…

  Нещодавно був у Севастополі. Недовго, десь годин з п’ять. Абсолютно нормальне місто не більш російське, ніж будь-яке інше на півдні України. Але зараз не про те. Був я там якраз в той час, коли на ТБ вкотре жорстко дискутували щодо червоних прапорів, георгіївських стрічок та різних героїв. На одній з центральних вулиць міста я побачив ветерана. Судячи з віку, дядько цей воював насправді, тобто приймав участь у бойових діях до 45-го року. На грудях в нього було повно нагород, присутня була і георгіївська стрічка, яка на ньому виглядала, м’яко кажучи, більш доречно, ніж на половині севастопольських авто. І взагалі, у своїй формі та «безкозирці» виглядав він доволі жваво, ба навіть хвацько. Та запам’ятав я його не через те, який він мав вигляд, а через те, що цей, скоріш за все, герой війни робив. Він просив милостиню. І згадався мені відразу той бравий товариш  Колесніченко, який бив себе в прикрашені, тією ж георгіївською стрічкою, груди і волав про те, що він ні спати, ні їсти не може, все про ветеранів червоноармійців думає (бо ж до інших ветеранів тої війни діла йому нема). Може і справді свято вірить пан, вибачте, товариш Вадим, що червоні прапори по всіх усюдах реально поліпшать життя тих декількох справжніх ветеранів. 

  Не знаю,  життя того конкретного севастопольського пана, на мій погляд, стало не набагато кращим. Хоча я з ним не розмовляв, і зараз про це жалкую. А шкода мені тої втраченої розмови стало тоді, коли буквально вчора я натрапив в мережі на дуже цікаве відео. А саме на інтерв’ю з уже одеським ветераном, який виглядав менш жваво, але слова його не можна слухати без сліз на очах. 

Я не питаю про совість Колесніченка, та, зрештою, і всіх його товаришів, бо добре знаю, що її в них немає. Я не апелюю до якоїсь елементарної людяності, бо теж марно. Я не закликаю до повалення теперішньої влади, бо необхідність цього очевидна для всіх свідомих українців. Я хочу зауважити інше. Напевно не можна і вигадати нічого більш страшного, ніж в такому, більш ніж поважному, віці зрозуміти, що все у що ти вірив – мильна бульбашка; ті за кого ти проливав свою кров – насправді є і завжди були твоїми ворогами, нащадки яких і досі п’ють з тебе кров, прагнучи випити всю до останку. Тож слава всім справжнім Героям, ганьба всім тим, хто не стидається носити на грудях їх нагороди і брехати героям у вічі.

Слава Україні! Героям Слава!