Я не туди стріляв…

  Нещодавно був у Севастополі. Недовго, десь годин з п’ять. Абсолютно нормальне місто не більш російське, ніж будь-яке інше на півдні України. Але зараз не про те. Був я там якраз в той час, коли на ТБ вкотре жорстко дискутували щодо червоних прапорів, георгіївських стрічок та різних героїв. На одній з центральних вулиць міста я побачив ветерана. Судячи з віку, дядько цей воював насправді, тобто приймав участь у бойових діях до 45-го року. На грудях в нього було повно нагород, присутня була і георгіївська стрічка, яка на ньому виглядала, м’яко кажучи, більш доречно, ніж на половині севастопольських авто. І взагалі, у своїй формі та «безкозирці» виглядав він доволі жваво, ба навіть хвацько. Та запам’ятав я його не через те, який він мав вигляд, а через те, що цей, скоріш за все, герой війни робив. Він просив милостиню. І згадався мені відразу той бравий товариш  Колесніченко, який бив себе в прикрашені, тією ж георгіївською стрічкою, груди і волав про те, що він ні спати, ні їсти не може, все про ветеранів червоноармійців думає (бо ж до інших ветеранів тої війни діла йому нема). Може і справді свято вірить пан, вибачте, товариш Вадим, що червоні прапори по всіх усюдах реально поліпшать життя тих декількох справжніх ветеранів. 

  Не знаю,  життя того конкретного севастопольського пана, на мій погляд, стало не набагато кращим. Хоча я з ним не розмовляв, і зараз про це жалкую. А шкода мені тої втраченої розмови стало тоді, коли буквально вчора я натрапив в мережі на дуже цікаве відео. А саме на інтерв’ю з уже одеським ветераном, який виглядав менш жваво, але слова його не можна слухати без сліз на очах. 

Я не питаю про совість Колесніченка, та, зрештою, і всіх його товаришів, бо добре знаю, що її в них немає. Я не апелюю до якоїсь елементарної людяності, бо теж марно. Я не закликаю до повалення теперішньої влади, бо необхідність цього очевидна для всіх свідомих українців. Я хочу зауважити інше. Напевно не можна і вигадати нічого більш страшного, ніж в такому, більш ніж поважному, віці зрозуміти, що все у що ти вірив – мильна бульбашка; ті за кого ти проливав свою кров – насправді є і завжди були твоїми ворогами, нащадки яких і досі п’ють з тебе кров, прагнучи випити всю до останку. Тож слава всім справжнім Героям, ганьба всім тим, хто не стидається носити на грудях їх нагороди і брехати героям у вічі.

Слава Україні! Героям Слава!

Про перейменування, національну пам’ять та піцу

Нещодавно в моєму рідному Херсоні сталася невеличка подія – міська рада прийняла рішення про поверненню декотрим з херсонських вулиць історичних назв. Зокрема вже остаточно перейменували вулиці Леніна і Карла Маркса у Соборну і Потьомкінську відповідно. Подія, хоч і приємна, але, треба визнати, малозначуща. І для мене особисто, і для інших херсонців змін на краще це перейменування не принесе.

   Та спонукало мене зробити цей допис дещо інше, а саме коментарі під новиною. Більшість цікавилась: «Кому ето всьо нужно?» або «Зачем ето надо било дєлать?». Сперечатись з такими людьми і тим більше щось їм пояснювати, особисто я не бачу сенсу, тому і не вступав в полеміку. І як виявилось правильно зробив, бо вся, так би мовити, дискусія завершилась … Як ви думаєте чим? Питанням де піца найсмачніша. Для не херсонців, певно треба пояснити, що на вулиці Соборній (в минулому Леніна) у нас розташований вельми популярний заклад, який так і називається – «Піца». Аби якось його ідентифікувати ми називали його «піцерія на Леніна». Дехто побачив суттєву проблему у тому, що тепер доведеться казати «піцерія на Соборній».

   Але то таке. Я ж хочу пояснити, чому це дійсно важливо. Переважно це роблю для тих, хто не побачив комічності переходу дискусії від перейменування до піци. По-перше, людина без історії немає майбутнього. Це не я, до речі, вигадав. Ми маємо пам’ятати наше минуле, і ми маємо пам’ятати, що історія нашого міста і, тим більше, країни почалася не 1917 року, як зараз нам намагаються пояснити, а набагато раніше. І ми, як представники нації, носії традиції, мови, звичаїв, просто зобов’язані повернути наші УКРАЇНСЬКІ традиції. Тому ми маємо відзначати УКРАЇНСЬКІ, а не совєтьські свята, ми маємо вивчати УКРАЇНСЬКУ, а не совєтьську історію, поважати УКРАЇНСЬКИХ, а не совєтьських героїв. Повернення вулицям їх історичних назв – це перший, маленький крок до українськості від совєтьськості. І навіть така дрібничка в нашому наскрізь просовєтізованому Херсоні дуже, на мій погляд, важлива.

Слава Україні! Героям Слава!

-->