Щодо людяності та співчуття

  В минулий четвер в моєму рідному Херсоні сталася доволі сумна подія. Є в нас такий собі триповерховий торгівельний центр "Адмірал". На третій поверх покупці підіймаються за допомогою ескалатора. Все начебто добре, але зроблено все не так, щоби було краще, а так, щоби було швидше. Між рухомими перилами ескалатора та стаціонарним поруччям інтервал такий, що доросла людина с певними труднощами, але пролізти зможе. Вниз провалля аж до першого поверху. Так от, у четвер, восьмого листопада, маленька трирічна дівчинка в цю дірку таки впала. Зараз знаходиться в комі.

  Подія дійсно сумна і навіть трагічна. Мене, як батька дворічної дівчинки, яка жодної секунди не може постояти спокійно, ця звістка дуже налякала і збентежила. Але писати я хочу не про це. І навіть не про те, що адміністрація ТЦ намагається всіма можливими силами перекласти всю провину на матір дівчинки, навіть не про те, що в місцевих новинах, я вже не кажу про загальнодержавні, жодним словом про цей інцидент не повідомлено, навіть не про те, що всі записи з камер спостереження ТЦ раптом зникли. Нажаль, всім цим нас, українців, вже не здивуєш. Написати я би хотів про деяких людей і їх ставлення до цього випадку, яке мене щиро обурило.

  Мушу зазначити, що людей, про яких далі піде мова все ж таки менше, а людей, яких так само, як і мене, їх поведінка обурює все ж таки більше. Так от, серед відвідувачів соцмереж, де ця тема сьогодні активно обговорюється, вельми популярними стали закиди, мовляв, мати сама винувата, треба було дивитись за дитиною. Особливо мене образила фраза типу: "Батьки просто намагаються бабла скосить, от і валять все на "Адмірал". Ну, як таке можна казати! В цих людей певно немає дітей, і вже точно немає серця. Навіть обговорювати винна мати чи ні – це низько. Один дуже молодий хлопець написав, що ні в кого іншого нічого подібного не траплялось. І слава Богу, що не траплялось! Але могло трапитись! В будь-кого з нас, не дай Бог. Мені страшно уявити, що зараз переживають батьки тої дівчинки, і дуже сподіваюсь,що не трапиться їм на очі та нібито дискусія. Я щиро не можу збагнути, чого люди так вороже налаштовані один проти одного. Ніхто не вимагає від вас жодної допомоги, єдине, що від вас треба – не серти в душу людям, яким зараз і так погано.

  А до правоохоронних органів два питання. Перше – хто відкрив потенційно небезпечну будівлю, і друге – хто дав хабара тому, хто відкрив потенційно небезпечну будівлю?

  P.S. Відразу хочу наголосити, що жодного відношення до тієї родини не маю. Моя дружина кілька разів спілкувалася з мамою тої дівчинки у соцмережі. Тож не для себе прошу. Перейдіть за цим посиланням http://vk.com/club45584246 та допоможіть, хто чим зможе. Як нічим не можете, то перекажіть тим, хто зможе. Дякую.

-->

Щодо компромісів

  Мене часто мучить питання, чому деякі люди абсолютно не можуть зрозуміти елементарних, здавалось би, речей. Про злочинність комуністичного режиму, про абсурдність другої державної мови в нашій країні, про національну пам’ять тощо. Якось я зрозумів, що й сам не можу знайти переконливих аргументів на захист певних своїх переконань. Але не тому, що я дурний, або не володію матеріалом, просто для мене питання української мови, як єдиної державної, героїзації ОУН з Бандерою на чолі, заборони компартії є речами абсолютно аксіоматичними. Тобто мені так само важко довести все з вище переліченого, як, скажімо, математику довести, що паралельні прямі не перетинаються. Воно так є, бо воно так є!

  З іншого боку в нашій державі сьогодні, нажаль, існує певна кількість громадян, для яких такими самими аксіомами є абсолютно протилежні речі. То як можуть дійти згоди люди, які просто фізично, на якомусь підсвідомому рівні не можуть зрозуміти одне одного.

Якщо мислити образами, то всю українську дійсність можна уявити певною дощечкою, яка з одного боку викрашена в чорний колір, з іншого – в білий. І от одна половина українських громадян дивиться на неї зверху і говорить, що дощечка біла, інша – дивиться знизу і б’є себе в груди, мовляв, вона чорна. І що найцікавіше, обидві сторони праві, принаймні за своєю логікою.

  Треба визнати, що в Україні зараз немає правих і неправих. В Україні зараз триває війна поглядів, війна переконань, війна українського майбутнього і совєтського минулого. Навіть не можна сказати, що головна дискусія зараз точиться між націоналістами і комуністами. Бо немає в нашій країні, нажаль чи на щастя, справжніх ідеологічних комуністів. В нас є совки, які ходять с червоними прапорами співають славні Сталіну та просто мріють знову влізти в московське ярмо. Я особисто не читав Маркса, та думаю, що навряд чи він писав про митні союзи, єднання з Московією та вихваляння кривавого Сталіна. Я б ще міг зрозуміти комуністів, якби то було українські комуністи, якби вони вели свій український народ до світлих ідеалів комунізму, якби вони перестали бути КПСС, якби вони визнали голодомор геноцидом і осудили вже названого мною добродія за всі його діяння.

  Але такого не станеться. І буде в нас в парламенті тридцять представників партії "Ностальгії по совєтському минулому". І будуть вони й надалі мутити воду, час від часу доводячи нам українцям, що нас не існує.

  В нас немає протистоянь між українцями. Немає і ніколи, до речі, не було. Так на сході і на заході живуть трохи різні люди. Але нам намагаються довести, що на заході живуть галичани, а на сході – рускіє. Поки ми не усвідомимо, що і на сході, і на заході, і в Криму, і в Києві живуть УКРАЇНЦІ, трішечки різні, але УКРАЇНЦІ, діла не буде.

  Сьогодні дивився уривок з мітингу в Одесі, де якесь чудо заморське з високої трибуни розповідало решткам совків, що зібралися там відзначити річницю так званої Октябирської революції, що "революсія сделяля много в моєй зізні". Тобто людина, яка і мови нашої вивчити не може, навчає нас, як нам в себе вдома жити, і яких ідеалів дотримуватись.

Ви, до речі, помітили, що всі ті хто, кричить про "вєлікій і нєдєлімий" на "вєліком і могучєм" навіть не намагаються позиціонувати себе українцями. Вони самі називають себе малоросами (а фактично рабами і хлопами), русскіми (причому, зазначу, не руськими, а саме русскіми) або совєтськими людьми. Тобто самі погоджуючись з тим, що вони гості на нашій землі. І, треба зазначити, що ці гості вже певною мірою почали набридати.

  Тепер щодо компромісів. Чи можна вкладати якісь угоди з цими людьми, чи можна знаходити з ними певні дотичні точки зору? Категорично ні! Ну не має ґазда домовлятись зі своїми гостями як поводити себе в його власній хаті. Якщо гості не можуть дотримуватись певних правил, їх просять піти, якщо гості не бажають уходити, їх уводять силою. І не має в моїх словах ані фашизму, ані нацизму. Є лише нормальне бажання самостійно вирішувати свою долю і долю моїх дітей. Я хочу щоби моя донька не чула у свою адресу закидів, ніби її не існує і ніби вона розмовляє селянським діалектом, а не найспівучишою в світі мовою. Я хочу, щоб мої діти жили у власному будинку, а не в найманій квартирі. Я хочу, щоби мої діти відчували себе повноцінними людьми і належали до нормальної нації, а не до якоїсь вигаданої недолугої "народності". Що для цього потрібно? Лише відчути себе українцем, не людиною з громадянством, а представником нації.

  Стояти осторонь сьогодні дуже небезпечно. Сидіти вдома, коли вся країна обирає нову владу, також небезпечно, але влада минуща, а ідея вічна. І всі ті совкові комунікоіди якнайліпше це доводять. Зараз як ніколи важливо з’ясувати, якою ти бачиш дощечку українського буття. Аби прийняти участь у битві, треба визначитись, з якої сторони знаходишся. Ким ти хочеш бути – невеличкою провінцією великою тоталітарної імперії, чи вільною незалежною країною, яку, я впевнений, будуть шанувати в світі.

Єднаймося, браття! Слава Україні! Героям слава!

-->

Я не туди стріляв…

  Нещодавно був у Севастополі. Недовго, десь годин з п’ять. Абсолютно нормальне місто не більш російське, ніж будь-яке інше на півдні України. Але зараз не про те. Був я там якраз в той час, коли на ТБ вкотре жорстко дискутували щодо червоних прапорів, георгіївських стрічок та різних героїв. На одній з центральних вулиць міста я побачив ветерана. Судячи з віку, дядько цей воював насправді, тобто приймав участь у бойових діях до 45-го року. На грудях в нього було повно нагород, присутня була і георгіївська стрічка, яка на ньому виглядала, м’яко кажучи, більш доречно, ніж на половині севастопольських авто. І взагалі, у своїй формі та «безкозирці» виглядав він доволі жваво, ба навіть хвацько. Та запам’ятав я його не через те, який він мав вигляд, а через те, що цей, скоріш за все, герой війни робив. Він просив милостиню. І згадався мені відразу той бравий товариш  Колесніченко, який бив себе в прикрашені, тією ж георгіївською стрічкою, груди і волав про те, що він ні спати, ні їсти не може, все про ветеранів червоноармійців думає (бо ж до інших ветеранів тої війни діла йому нема). Може і справді свято вірить пан, вибачте, товариш Вадим, що червоні прапори по всіх усюдах реально поліпшать життя тих декількох справжніх ветеранів. 

  Не знаю,  життя того конкретного севастопольського пана, на мій погляд, стало не набагато кращим. Хоча я з ним не розмовляв, і зараз про це жалкую. А шкода мені тої втраченої розмови стало тоді, коли буквально вчора я натрапив в мережі на дуже цікаве відео. А саме на інтерв’ю з уже одеським ветераном, який виглядав менш жваво, але слова його не можна слухати без сліз на очах. 

Я не питаю про совість Колесніченка, та, зрештою, і всіх його товаришів, бо добре знаю, що її в них немає. Я не апелюю до якоїсь елементарної людяності, бо теж марно. Я не закликаю до повалення теперішньої влади, бо необхідність цього очевидна для всіх свідомих українців. Я хочу зауважити інше. Напевно не можна і вигадати нічого більш страшного, ніж в такому, більш ніж поважному, віці зрозуміти, що все у що ти вірив – мильна бульбашка; ті за кого ти проливав свою кров – насправді є і завжди були твоїми ворогами, нащадки яких і досі п’ють з тебе кров, прагнучи випити всю до останку. Тож слава всім справжнім Героям, ганьба всім тим, хто не стидається носити на грудях їх нагороди і брехати героям у вічі.

Слава Україні! Героям Слава!

Про перейменування, національну пам’ять та піцу

Нещодавно в моєму рідному Херсоні сталася невеличка подія – міська рада прийняла рішення про поверненню декотрим з херсонських вулиць історичних назв. Зокрема вже остаточно перейменували вулиці Леніна і Карла Маркса у Соборну і Потьомкінську відповідно. Подія, хоч і приємна, але, треба визнати, малозначуща. І для мене особисто, і для інших херсонців змін на краще це перейменування не принесе.

   Та спонукало мене зробити цей допис дещо інше, а саме коментарі під новиною. Більшість цікавилась: «Кому ето всьо нужно?» або «Зачем ето надо било дєлать?». Сперечатись з такими людьми і тим більше щось їм пояснювати, особисто я не бачу сенсу, тому і не вступав в полеміку. І як виявилось правильно зробив, бо вся, так би мовити, дискусія завершилась … Як ви думаєте чим? Питанням де піца найсмачніша. Для не херсонців, певно треба пояснити, що на вулиці Соборній (в минулому Леніна) у нас розташований вельми популярний заклад, який так і називається – «Піца». Аби якось його ідентифікувати ми називали його «піцерія на Леніна». Дехто побачив суттєву проблему у тому, що тепер доведеться казати «піцерія на Соборній».

   Але то таке. Я ж хочу пояснити, чому це дійсно важливо. Переважно це роблю для тих, хто не побачив комічності переходу дискусії від перейменування до піци. По-перше, людина без історії немає майбутнього. Це не я, до речі, вигадав. Ми маємо пам’ятати наше минуле, і ми маємо пам’ятати, що історія нашого міста і, тим більше, країни почалася не 1917 року, як зараз нам намагаються пояснити, а набагато раніше. І ми, як представники нації, носії традиції, мови, звичаїв, просто зобов’язані повернути наші УКРАЇНСЬКІ традиції. Тому ми маємо відзначати УКРАЇНСЬКІ, а не совєтьські свята, ми маємо вивчати УКРАЇНСЬКУ, а не совєтьську історію, поважати УКРАЇНСЬКИХ, а не совєтьських героїв. Повернення вулицям їх історичних назв – це перший, маленький крок до українськості від совєтьськості. І навіть така дрібничка в нашому наскрізь просовєтізованому Херсоні дуже, на мій погляд, важлива.

Слава Україні! Героям Слава!

-->